Новини

Сьогодні Юрій Павлович Кучінов головний тренер жіночої збірної команди України з важкої атлетики, видатний тренер сьогодення, який вже увійшов в історію. На нього рівняються, в нього вчаться молоді тренери. Але, сам Юрій Павлович зізнається - були часи, коли він зовсім не хотів праціювати тренером. 

Ми дізнаємося історію життя та становлення видатної людини з перших вуст - Юрій Павлович про себе (частина 4, заключна):

Перша частина за посиланням - uwf.net.ua

Друга частина за посиланням - uwf.net.ua

Третя частина за посиланням - uwf.net.ua

В той час я завжди мав бути напоготові. Це були дуже небезпечні 90-ті. Одного разу мій товариш на День народження побажав, щоб в мене ніколи не було багато грошей. Я спочатку обурився, але потім він продовжив: «Я бажаю тобі, щоб гроші ніколи не закінчувалися». Отже, я зав’язав із бізнесом, але мої друзі неодноразово виступали спонсорами команди. 

Не можу сказати, що я думав лише про перемогу своїх вихованців. Для мене важливо було зробити так, щоб після закінчення спортивної кар’єри вони мали житло, освіту, щоб вони не залишилися без діла. Всі мої спортсмени: і Разорьонов, і Савченко – мали декілька квартир. Ігор мав будинок біля мого, у Олексія Колокольцева, Ари Варданяна, Юлії Довгаль були квартири, ми допомогли Юлії Паратовій побудувати дім. Тобто завдання тренера – не лише виховати спортсмена, а й навчити самостійно приймати рішення, брати на себе відповідальність.

До себе я ставлюся доволі самокритично, весь час аналізую свої вчинки. З відстані часу розумію, що іноді я поводив себе просто смішно, і водночас розумію, що зробив чимало. Доказ тому – п’ять  заслужених майстрів спорту (Разорьонов, Савченко, Довгаль, Паратова, Лисенко) і більш ніж 230 медалей з Олімпійських ігор, чемпіонатів світу і Європи.

А ще я можу порадити своїм молодим колегам ніколи не зарікатися. От я свого часу неодноразово казав, що ніколи не опікуватимуся жіночим видом спорту, бо вважав, що жінкам не місце у важкій атлетиці. Проте (як це зазвичай буває), доля вирішила інакше…

Коли я збирався на Олімпійські ігри 2004 року, до мене підійшов тренер з Кіровограду разом зі своєю вихованкою Юлією Довгаль. Він просив, щоб я став її тренером. Я, звичайно, не погодився, ооднак після довгих вмовлянь заявив: «Якщо в мене буде медаль на Олімпійських іграх, я візьму її до себе в команду». За іронією долі Ігор Разорьонов здобув срібну медаль. По поверненню додому на мене вже чекала Юлія. На перших порах я допомагав їй облаштуватися, а сьогодні вона живе в Чорноморську, має дві квартири, займається вихованням своїх дітей, працює викладачем у школі, входить до складу комісії з фізичної культури і спорту в міській раді.

Потім тренер Дмитро Сторощук запропонував взяти до себе в команду дівчинку, яка в нього тренувалася. Це була Юлія Паратова.  Побачивши її вперше, я здивувався, як така тендітна дівчина хоче займатися важкою атлетикою. Вона виглядала як п’ятикласниця, хоча закінчила вже 10 клас. Однак виявилося, що дівчина мала сильний характер, мотивацію та спортивний дух. Зрештою вона стала дворазовою чемпіонкою Європи, призеркою Чемпіонату світу та Олімпійських ігор 2012 року. Тож, коли мені кажуть, що починати тренуватися в 16 років – це запізно, я відповідаю, що ніколи не пізно, якщо є правильна мотивація та сильний характер. Коли є бажання й мрія – все можливо. Своїм спортсменам я завжди раджу дивитися тільки вперед, йти за своєю зіркою. Навіть якщо ви не досягнете її, принаймні опинитесь біля світила. Тому мета у всіх спортсменів має бути така – хоча б чемпіон світу, а краще – чемпіон Олімпійських ігор.

Третю мою вихованку, Анастасію Лисенко, мені «засватав» Володимир Худін. На той час її навіть до збірної області не брали. Коли я взяв її в команду, багато хто глузував з мене. Я був вже головним тренером збірної і Анастасію Лисенко взяв на НТЗ, на що інші спортсменки теж негативно відреагували, мовляв вони МСМК, а тут до збірної якихось КМС беруть. Але вже через два роки Анастасія поїхала на чемпіонат світу серед чоловіків і жінок в Алма-Аті. А на чемпіонаті Європи серед юніорів до 20 років на Кіпрі вона стала чемпіонкою. Потім вона три рази вигравала чемпіонати Європи серед молоді до 23 років і стільки ж разів ставала срібною призеркою чемпіонатів Європи серед дорослих, учасницею Олімпійських ігор 2016 року.

Ще одна моя вихованка, Юлія Довгаль – дворазова срібна призерка, бронзова призерка Європи. Вона переїхала до Азербайджану. Ара Варданян приїхав до мене сам, бо дуже хотів у мене тренуватися, проте я на той момент вже був дуже завантажений. Зі мною тоді працював Михайло Мацьоха. Після 1996 року Анатолій Писаренко, на той час президент ФВАУ, попередив нас, щоб ніхто не працював з Мацьохою, бо матиме ворога в його особі. Я з Писаренком був у хороших відносинах, хотів його переконати, що Мацьоха досвідчений тренер, але той не хотів нічого слухати. На тому й розійшлися. Я запропонував Михайлові роботу. Після тієї розмови мої спортсмени неодноразово ставали призерами, але мене ФВАУ жодного разу не представила до якоїсь нагороди чи подяки, позаяк мої колеги отримували відзнаки Президента України та інші державні нагороди. Та це пусте. Навпаки – я їм вдячний, що тримали мене в тонусі. Я ніколи не розслаблявся, не носив значки на грудях. Я тренував та виховував нових чемпіонів. Ніколи навіть не мріяв про звання Заслуженого працівника фізичної культури і спорту України, яке мені вручили одразу ж після Олімпійських ігор.

Дивно чути зараз від декого зі своїх колег, що вони великі тренери. А в чому ж їх велич? Треба думати про майбутнє, а не хизуватися минулими звершеннями. Колись я мріяв виховати призера Європи, потім світу. А коли мрії здійснюється, цього вже замало, хочеться зробити більше. От дивлюся на глобус і думаю про те, що мій учень став першим на всій Землі. Коли звучить гімн України - у такі хвилини гордість переповнює. Але проходить якийсь час і я сам собі кажу: злізай з п’єдесталу пошани, немає часу розслаблятися, потрібно йти далі! У зв’язку з цим згадалося, як тодішній міністр молоді та спорту України Равіль Сафович Сафіулін тричі мені телефонував і пропонував посаду головного тренера.  Потім його заступниця Ніна Уманець дивувалася: «Кучінов, я ще не бачила, щоб міністр комусь три рази телефонував!». Але сталося, як сталося. Мабуть, доля така.

Але повернімося до моїх вихованок. У нас в команді ніколи не було чемпіонок Європи серед жінок. На чемпіонаті Європи 2015 року в Тбілісі ми це зробили, вибороли золоту медаль. В командному заліку команда стабільно входить у трійку сильніших на континенті.

Наразі методики тренувань змінюються, важливо тренувати так, щоб мінімізувати травми. Повторюся, що тренер – це не лише вчитель, а ще й батько, психолог. Якщо немає довіри між спортсменом і тренером – високих результатів не буде. Я майже вісім років є головним тренером жіночої збірної команди України з важкої атлетики. Ігор Разорьонов вже п’ять років працює старшим тренером збірної команди. Думаю, що Анастасія Лисенко, теж має хист до тренерської роботи. Переконаний, якби ті спортсмени, які пройшли цей нелегкий шлях, приєдналися до нашої тренерської команди, важка атлетика процвітала б. Я і Юлії Паратовій пропонував тренерство, але в неї зараз в пріоритеті сім’я, маленька дитина. За досить короткий період вона зробила чимало: три срібла, два золота з Європи, бронза Олімпійських ігор. Сподіваюся, невдовзі вона стане моєю колегою.

Однак я хочу розказати не лише про себе, а й про тренерів-початківців. Іноді на зібраннях чую, як тренер, якому далеко за 50, гарантує, що він підготує чемпіона світу. Це нереально! Чи усвідомлюють вони, скільки для цього треба сил, енергії, часу? А ще ж інноваційні методики, досвід, бажання вчитися! По собі відчуваю: чим більше я знаю, тим більше розумію, що я нічого не знаю. Але парадокс в тому, що на початку своєї тренерської кар’єри я вважав себе найрозумнішим. Але я ніколи не тренував своїх спортсменів однаково, до кожного намагався віднайти особливий ключик. Коли спортсмен приходить до залу, я розмовляю з ним і виявляю, який у нього сьогодні подразник: зовнішній чи внутрішній. Якщо я бачу, що щось не так, з’ясовую що саме. Може, живіт болить чи з батьками посварилася. Відповідно до цього вирішую на скільки можна сьогодні навантажувати м’язову та нервову систему. Це треба робити щоразу!

Коли, наприклад, я починав тренувати Олексія Колокольцева за новою системою – по два ривки на день і по два поштовхи, то головний тренер скаржився міністру, що не можна так тренувати. Але ж головне – результат. І у Олексія результат був: на початку він піднімав 70 кг в ривку і 90 кг в поштовху, а через три роки – кращий спортсмен Європи з результатом 185 кг і 225 кг відповідно. А все це завдяки тому, що він за три роки зробив такий об’єм роботи, який інший спортсмен не завжди подолає за 10 років. Мені і Савченко і Разорьонов, які пройшли збірну команду СРСР, казали, що такий ритм, в якому працював Колокольцев, мало хто витримає. Такий варіант тренувань підходить для тих, хто викладається на тренуваннях, а потім швидко відновлюється. Але якщо спортсмен хоче, але не може – тактику треба підбирати іншу. Хочу наголосити, що всі тренери, які віддавали мені своїх спортсменів, отримали звання Заслуженого тренера України.

Не менш важливий у нашій роботі фінансовий аспект. Будучи у збірній команді, я двадцять років їздив за свої кошти. Наприклад, з Олександром Ткаченко в Малайзію ми їздили за мої кошти. І серед усіх членів команди він єдиний здобув медаль чемпіонату світу. Зізнаюся, гордість для мене – це коли мої спортсмени докладають максимум зусиль, прагнуть вдосконалюватися. Тоді я теж заради них готовий віддати все.  

Для мене важливо, щоб мої вихованці отримали освіту. Ігор отримав дві освіти, тому що довго виступав. Олексію, якого виключили зі школи після 4-го класу, я допоміг закінчити школу, а потім інститут. Він був не простий, але дуже обдарований юнак. Іноді мені так шкода талановитих спортсменів, за якими стоять не ті тренери. Я не кажу, що той чи інший тренер поганий, просто я бачу, що він спікся, бо не розвивався. Багатьох тренерів задовольняє, коли у них є призери Чемпіонату України. Вони отримують свою зарплатню і на тому все. Дехто чекає, поки з’явиться талановитий спортсмен. Я ж переконаний: щоб з’явився талановитий спортсмен, має бути талановитий тренер, бо спортсмена ще треба довести до вершини.

Коли я святкував своє 65-річчя, мені дали почитати статтю в одеській газеті «Порто-Франко». Виявилося, що мене пам’ятають і шанують. У статті йшлося про те, що в історії одеського спорту, серед усіх видів, не було такого тренера. Виходить, я увійшов в історію.

Я ціную працю кожної людини. І поважаю таких людей, як Худін – перший тренер Лисенко. У нього весь час з’являються талановиті спортсмени, але він не виводить їх на вершину. Він хороший дитячий тренер, дітлахи до нього липнуть. Крутий тренер, на мою думку, це той, хто засинає, думаючи про своїх спортсменів, і прокидається з тією ж думкою. Я, буває, лежу, а в голові наче проектор мені показує: ось тренування йде, щось цікаве помітив – подумки зупинив показ – дивлюся спортсмен ногу не правильно поставив… Наступного дня приходжу на тренування і розказую, яку помилку я помітив, потім виправляємо її. Мій мозок ніколи не відпочиває. Коли тренування якось невдало пройде, шукаю причину, аналізую. Якщо сам себе не будеш критикувати – станеш Наполеоном. Водночас важливо усвідомлювати, що ти досвідчений, мудрий, тому маєш пробачати. Взагалі, якщо людина жадає помсти, це слабка людина. Мститися ніколи не можна!

З повагою до всіх тренерів України! Не заздріть успішним тренерам, а допомагайте їм, і тоді ми всі станемо сильнішими. Тренерська робота – по-справжньому творчий і складний шлях, особливо в теперішній час. З повагою відношуся до всіх любителів важкої атлетики, і тих, кому була цікава моя історія. І я завжди готовий поділитися своїм тренерським досвідом з молодими тренерами.

 
Юрій Павлович Кучінов