Новини

Сьогодні Юрій Павлович Кучінов головний тренер жіночої збірної команди України з важкої атлетики, видатний тренер сьогодення, який вже увійшов в історію. На нього рівняються, в нього вчаться молоді тренери. Але, сам Юрій Павлович зізнається - були часи, коли він зовсім не хотів праціювати тренером. 

Ми дізнаємося історію життя та становлення видатної людини з перших вуст - Юрій Павлович про себе (частина 3):

Перша частина за посиланням - uwf.net.ua

Другаа частина за посиланням - uwf.net.ua

Я так здалеку підійшов до моменту, коли вперше взяв участь в чемпіонаті світу. Це було в далекому 1993 році. Через рік Руслан Савченко попросив мене бути його тренером. Він жив у Львові, його спонсор тоді загинув, тому Руслан попросився до мене в команду…

Я ніколи не переманював спортсменів, вони самі хотіли тренуватися під моїм керівництвом. Взагалі я керуюся таким принципом, що без згоди попереднього тренера не беру до себе спортсмена. Було таке, що мене годинами вмовляв Артем Іванов і просився до мене в Одесу, але я йому чітко сказав, щоб без свого тренера до мене не підходив. Так само було і з Артемом Удачіним, Андрієм Чемеркіним і Костянтином Соцковим. Погодьтеся, це не правильно, коли спортсмен раптом кидає свого тренера і переходить до іншого.

На цьому першому чемпіонаті світу Ігор Разорьонов здобув дві срібні медалі – в ривку і поштовху, і бронзову нагороду в сумі двоборства. В 1995 році Ігор виграв чемпіонат світу, був визнаний кращим спортсменом року в Україні, а мене визнали кращим тренером. Тоді ж мені було присуджено звання «Заслужений тренер України».

Одразу мені згадалася неприємна ситуація, коли виник конфлікт з Федерацією важкої атлетики України. Моїх спортсменів не хотіли випускати на Чемпіонат Європи через те, що нібито в їх організмі знайшли допінг. Мені ж грозили забрати звання. Щоб довести свою невинність, я поїхав до Москви. Там я звернувся в акредитовану лабораторію, де мої вихованці здали допінг-контроль. Звісно, ніяких заборонених речовин не було виявлено. В Україну ми повернулися з офіційними результатами допінг-контролю. Натомість уже було створено спеціальну комісію на чолі з тодішнім міністром молоді та спорту України Валерієм Борзовим. Мене хотіли позбавити звання, а моїх спортсменів дискваліфікувати. Розізлившись, я кинув їм на стіл посвідчення ЗТУ, а потім показав результати незалежного допінг-тестування.

В 1995 році Ігор Разорьонов став чемпіоном світу. На святковій вечері Валерій Борзов підійшов до мене та зізнався, що особисто він був проти рішення позбавляти мене звання. Того ж року в Україні проходив конкурс на кращого спортсмена року. Мій Ігор конкурував з Сергієм Бубкою. І знову доля звела мене міністром. Саме його голос став вирішальним. Ігор переміг, а я знову був відзначений як кращий тренер (але без посвідчення!). Мене цікавив результат, а не документ. Мій вихованець Руслан Савченко, приміром, став рекордсменом Книги рекордів Гіннеса. І Руслан, і Ігор стали Заслуженими майстрами спорту. Вони разом з Тимуром Таймазовим і Сергієм Бубкою отримали це звання в першій десятці в незалежній Україні. Оце досягнення!

Пізніше я все-таки отримав те наболіле посвідчення. Це сталося в 2003 році – тоді у мене були чемпіон і призер світу, та чемпіон Європи. Посвідчення мені вручив Кім Ткаченко. Мої спортсмени жартома називали мене двічі заслуженим.

Згодом на Всеукраїнських змаганнях у Скадовську керівництво звинуватило мене в тому, що я працюю тільки з дорослими спортсменами, не опікуюся молодшим поколінням. Тоді я нагадав про свого молодого важкоатлета Олексія Колокольцева (який на тих змаганнях отримав нульову оцінку в поштовху на вазі 122 кг) і пообіцяв, що він буде піднімати більше за всіх. Я почав більше уваги приділяти молодняку. Вони взяли участь у Чемпіонаті Європи серед юнаків до 17 років, що проходив  в Угорщині. Колокольцев здобув бронзу, Дмитро Шепков став п’ятим.

Я розумів, що Колокольцев зможе краще проявити себе у найвищій ваговій категорії, тому запропонував йому набрати вагу. У 2003 році на Чемпіонаті України я планував, що Олексій підніме 260 кг. Для початку я заявив 245 кг. Тоді мене відмовляли всі, казали, що я ненормальний, адже рекорд України був 241 кг. Я послухав інших і зменшив вагу до 242,5 кг. У другому підході Колокольцев підняв 247,5 кг, а в третьому – 252,5 кг. Після виступу Олексій сказав мені, що міг би впоратися і з 260 кг. Визнаю, що на хвилину засумнівався, піддався намовлянням інших. Шкода, що в Олексія після такого тріумфу почалася зіркова хвороба. Сталося, як сталося.

Колокольцев неодноразово ставав призером чемпіонатів світу, був визнаний кращим спортсменом Чемпіонату Європи серед юніорів 2000 року. На Олімпійських іграх у Сіднеї, де паралельно проходив Чемпіонат Європи, він показав той самий результат, як Артем Удачін і Генадій Красильніков на Олімпійських іграх.

У мене було багато вчителів, але кожний із них застерігав мене від вихваляння. Щоразу, коли мені кортіло задрати носа, я намагався подивитися на себе збоку. Сьогодні мені частенько доводиться стикатися з пихатими молодими тренерами, які ще нічого не досягли, а вже зловили зірку. Навіть коли мої вихованці стали призерами світу та Європи, я собі такого не дозволяв.

Поступово я підходжу до нового етапу свого тренерства.

Олімпійські ігри 1996 року закінчилися невдало. Ігор Разорьонов, який за рік до того виграв чемпіонат світу, травмував спину. Відчувши різкий біль, він знепритомнів і впав на підлогу. Тоді я зайвий раз переконався у своїх припущеннях, що техніка піднімання штанги, якій нас вчили всі роки, має ряд недоліків. Головний із них – прогинання спини в попереку, коли частина навантаження перекладається на хребет. Тоді ще не було МРТ, тільки чорно-білі томографи. Ми з лікарями почали розбиратися зі спиною Ігоря. Він напружував різні м’язи та ділянки спини, а ми дивилися на томографі. Стало очевидно, що проблема в защемленні нерву. Це результат професійної деформації хребта через неправильну техніку виконання вправ. Мова йде про стартове положення та початок руху зі штангою.

З’ясувавши це, ми з Разорьоновим продали 2 свої автівки, і за ці гроші, впродовж двох років лікували Ігоря. А після цього вирішили піднімати штангу по-іншому. Нас завжди вчили, що коли підходиш до штанги, треба натягуватися, максимально прогинаючи спину. Ми ж робили не так: штанга його натягувала, а він просто вставав. Ігор побоювався, що після такої травми в нього вже нічого не вийде, але я твердо знав, що ми з усім впораємося. Колись у залі він сказав мені: «Палич, ми з тобою в ХХІ сторіччі, а всі інші застрягли в ХХ!»

Отже, я завжди був відкритий до чогось нового. Дослухався і до критики, зауважень, якщо вони були доречними. З новою інформацією, почутою від колег, я міг ходити тижнями, поки не приходив до якогось висновку. Я завжди був у пошуку істини – як покращити тренувальний процес.

Коли головним тренером збірної команди був Василь Кулак, тільки мені та Михайлу Мацьосі він дозволяв тренувати індивідуально. Але була одна умова – якщо хоч одного року не буде медалей, наші спортсмени будуть тренуватися за загальним планом. Неймовірно, але цієї умови я дотримуюся до сих пір. З 1993 року і по цей час ми виборюємо медалі на міжнародних чемпіонатах. Звичайно, я не ідеальний тренер, але стабільність перемог моїх вихованців зайвий раз доводить, що ми рухаємося у правильному напрямку. Мені та моїм спортсменам є що згадати: 20 Чемпіонатів світу  і 6 Олімпійських ігор.  Тобто,  мої вихованці захищали честь України на всіх Олімпіадах, що відбулися за роки незалежної:

1996 рік – виступав Ігор Разорьонов;

2000 рік – Ігор Разорьонов і Руслан Савченко;

2004 рік – Ігор Разорьонов, Олексій Колокольцев;

2008 рік – Ігор Разорьонов та Юлія Довгаль;

2012 рік – Юлія Паратова;

2016 рік – Юлія Паратова та Анастасія Лисенко.

Як бачите, Разорьонов брав участь у чотирьох Олімпіадах з травмованою спиною, а Руслана Савченка я вважаю найталановитішим зі своїх учнів. Але іноді здається, що коли спортсмен дуже талановитий, в нього все попереду, не потрібно докладати максимум зусиль. Так сталося, що Руслан підвернув ногу. Йому робили операцію в Фінляндії. На той час вона коштувала 17 тисяч доларів. Після відновлення він сказав, що втратив «чуття». Для важкоатлета відчуття свого тіла вкрай важливе… 

Є у нашій професії і свої секрети. Я вже давно зрозумів: коли береш довгу палицю, нею легше підняти важель, ніж короткою. Колись тренери з важкої атлетики шукали низьких спортсменів і казали, що вони будуть показувати високі результати. Сьогодні всі розуміють: якщо спина довга, важелі хороші. І хоча таких людей треба трохи довше тренувати, результат не забариться.

До речі, про ланки та кути я вперше почув від болгар. Саме Цанків навчив мене виявляти слабкі ланки, щоб приділяти їм більше уваги під час тренування. Все це я обчислював і впродовж місяця виділяв недоліки, над яким ми працювати. Він розповів мені про коефіцієнти, необхідні для визначення слабких ланок. До того я навіть не здогадувався, що у важкоатлета спина має бути сильніша за ноги.

Не менш важливий у нашій справі і темперамент спортсмена. Мої колеги віддають перевагу холерикам. Я ж вважаю, що вони більше підходять ігрові види спорту, де є можливість проявити свої емоції. Це тому, що у холериків нервовий процес збудження переважає над гальмуванням. У важкій атлетиці важливо утримувати первинний стан, натомість холерик занадто збуджується. Я зустрічав багато холериків, які штангу через голову перекидають, бо не можуть контролювати цей процес.

Саме на прикладі Разорьонова я переконався, що саме флегматики для цього виду спорту підходять якнайкраще. На змаганнях Ігор завжди виглядав спокійним, зосередженим, а думками вже був на помості, налаштовувався на правильну роботу. Це можна пояснити психофізіологічними процесами: у флегматиків процес нервового гальмування переважає над процесом збудження, тому він цей процес може контролювати. У стресових ситуаціях це вкрай важливо. У сангвініків процеси збудження та гальмування рівнозначні. І це теж сприятливий тип нервової системи. Руслан Савченко, приміром, міг легко збудитися, а після підходу швидко заспокоювався, тобто був баланс. Натомість Ігоря мені повсякчас доводилося тримати в тонусі, стимулювати.

У мене вже є чималий досвід роботи зі спортсменами з різними типами нервової системи. Іноді не так важливо, скільки підтягувань чи присідань він зробив, як те, наскільки емоційно стійким він є. Флегматика та сангвініка можна потім натренувати, розвинути фізичні якості, а потім спортсмен зможе не лише контролювати передзмагальне нервове напруження, а й тримати себе в руках під час змагань.

Колись я сказав моїй дружині Ользі, що гроші мене вже не дуже цікавлять, я мрію виховати чемпіона світу. Вона тоді скептично відреагувала на мої слова та нагадала відоме українське прислів’я «Дурень думкою багатіє». Хоча вона мені радила займатися тим, що в мене добре виходить, я покинув бізнес. Чим я займався? Я цілими пароплавами (а їх у мене було 4!) возив меблі по Дунаю з Югославії. Виходило в середньому по 30 тисяч доларів за місяць. Цих грошей вистачало і на родину, і на утримання команди, однак вони не приносили мені аж геть шаленого задоволення. Великі гроші завжди привертають увагу сторонніх. Мене почали то до СБУ запрошувати, то в інше місце. Тут я хочу подякувати одному Генерал-лейтенанту, який на той час був підполковником – він міг тоді порушити кримінальну справу проти мене, але при розмові він сказав: «Я захоплююсь важкою атлетикою і завжди слідкую за цим видом спорту. І я радію вашим успіхам у важкій атлетиці та бажаю подальших перемог!». Так ми і розійшлися тоді, за що йому низький уклін.

Очікуйте продовження історії...